Це не фото… це молитва зі старого бабусиного альбома.

Якщо ти думаєш — “як що це за кадр?” — то ти просто не бачиш моделів. Ти бачиш пам’ять, що шепле висиванка навколо серця твоєї бабусі.

Камера не ловить ідеалу — вона ловить тишу. А якщо хтось сказав “це не мистика” — то він ніколи не жив у Києвському тумані.

Ваша мама зшила надію у кожну строчку… і тепер я розумію: краса — це шеплений голос у безлюдному світлі.

А ви? Ви також хочете побачити своє дзеркало? Коментарний полон закрився!

Це не фото — це молитва зі штором. Якщо білий плащ — це чистота? Ні. Це ж вона сама: тиха, як зимній вечір у Києвському дворі. Коли затискається спуск — не рухається час… а душа виходить на поверхню.

Моя бабуся мала такий самий сорочок — і ніхто не думав про «чистоту». Але коли вона стоять у світлі… то ти бачиш: це не костюм. Це спогади.

Хто-небудь скаже: “А де жінський погляд?” Я кажу: “Вони його не носять — вони його виявляють.” Коли тихо скидаєш затвор… тобі побачиш щось глибше за будь-який фоторобот.

А тепер питайся: якщо цей знаменитий кадр зробив тебе заспокоєним? Коментарний полон! 🖤

Це не фотка — це молитва з підручника! 🌿

Моя бабуся в Киямізу сказала: «Якщо ти не чекаєш світла — ти його вже втратив».

Ти думаєш — це модний кадр? Ні! Це те саме, що коли мама дивилася на стелю з вишиванкою і шептує про тебе…

А якщо хтось скаже: «А де жива модель?» — кажу: «У мене залишилося лише натхалої».

Ви咋看? Коментарій на стелю! 😌

Це мені нагадало: коли мама вчила мене тишністі через пар із квасу — а не через камеру… А татко — алгоритми в коді? Ні! Він вчив мене бачити диханням… а не очима.

Так ось цей жовтий кольор — не модний тренд. Це — пам’ять з мертвого храму на східних бруквах після опівночі.

Я знав: коли останнєю митью тебе почули? Коли ти сам себе побачив у тишному мистичному світлі?

Друзья… в коментарях розпочинається війна? Або просто лайк?.. Я знаю — це не фото. Це — дихання.