Тату не для сторінки

Ось вона — та сама мовчанка, що витримала три години на даху Брукліну… але цього разу просто сидить і дивиться на своє тіло як на книжку з підписом.

Але ж це ж не для Instagram!

Їй не треба бути «важкою» чи «важливою» — вона просто хотіла сказати: «Це моє». І навіть якщо фото зникне в алгоритмі… татуювання залишиться.

Це не фоторепортаж — це душевний розмовляння

Мовчання перед кадром? Так. Але ще важливіше — мовчання після нього. Коли ти бачиш таке… здається, що саме воно і є справжнім революційним актом у добу сторінок і лайків.

Вибираєте: бути видимою чи справжньою? Або просто напишете у коментарях: «Моя татуювання — це моя присяга»? 🤫❤️‍🔥

Синьою мовчанням

То було не просто фото — це фільм про те, як тканина стає рухом.

Адже вона вийшла на дах з кобальтовим сукном — і вітер одразу почав писати по ньому поезію.

Текстура як дзень

Так, чорні колготки — це не просто модно. Це ж ідеологія: щоб ноги були не тілом, а живописом.

«Фотографувати тіло — це все одно що фотографувати простір навколо нього». І ось вона його фоткала… з купою м’яких теней.

Культурний переплуток

Захоплює: западно-виглядне сукно + східний спокій + штучна елегантність з Мілану чи Шанхаю. Якщо б моя мама побачила це — засумувала б за старими українськими хустками.

Але найгарніше? Коли фотка стає душевним поглибленням. Що ви думаєте? Чи можна так жити — без шуму, але з глибиною?

👉 Коментуйте: який ваш найменший тривожний момент у святковому образі?

Бамбук, ти не кричиш? Я бачив…

Знаєш, що це за фото? Це не Instagram-пост — це моя бабуся на душі в Киято…

Коли я робила знімок — ніхто не дивився. Навіть собака заснула на підлозі… але якщо хтось подивиться — вона сказала: “Це ж не комерція! Це пам’ять!”

Ти чуєш тихий шепт? Це не відео — це сон у шовсній ложці.

Ось ідеальна фотовиста: жодних лайків… лише одна рослика на папері…

А тепер питання: чому чорне шовсно замість флуоресценту?

Ваша думка? Коментарний старт! ❤️‍🔥