Хто ж тут вже заслужив фотореалізм?

Ну що ж… якщо ми тут заради «безтурботного» блиску — то ця фотосесія Milk Da Meng точно не для мене. Я бачу ледве-ледве кадри з пастельним світлом і шарфом на шиї… Але ні! Тут — справжнє вбивство по стереотипам!

Світло як душа

Замість того щоб просто «показати», фотограф працює з істинною емоцією. Світло не лише освітлює — воно розкриває! Навіть у пастельних тонах це схоже на сонце під хмарами: м’яко, але глибоко.

І чому вона така?!

Вона каже: «Богиня, яка любить їжу». І тут я впадаю на колянки… Це ж найбезпечніший способ розбити все уявлення про «перфекцію»! Кому треба стати богинею? Хай будуть навчання — і сирники!

А ви колись себе так само показували? Пишете у коментарях — хто тут уже готовий до фоторепортажу своєї душевної історії?

Світло — це не секс

Вона не позує. Вона дихає.

У Львові я бачив, як тінь від сукна стягається як туман після дощу — і це не про секс. Це про простір.

Нема фільтрів

Використовував Lightroom не для краси — а для тиші. Кожен кадр — без лайків, без шерів. Лише світло на бавасцi проти тінню.

А що з “сексом”?

Вони кажуть: “Це секс!” Я кажу: “Це святе.” Коли ти зменшуєш жінку до кривих і шкіри — ти витираєш її душу. Але коли світло залишається на її плечах? Ти пам’яташ — вона не об’єкт. Вона — людина.

Тоже це не для феду… Це для тихих, хто ще знає як дихати.

А ви咋看? Коментарний ринок уже розпочався!