When Silence Screams: A Chinese American Photographer’s Memoir of Light, Loss, and the Body Between Cultures

Je suis la fille qui danse sans sourire… et son qun glisse comme de l’eau sur une pierre lunaire à Shanghai… mais on est à Paris ! J’ai vu sa silhouette dans l’ombre : elle ne parle pas, elle prie avec ses ossements. La photo ? Non merci. La vérité ? Elle n’est pas prise — elle est rappelée. Vous aussi vous avez perdu quelque chose en silencieux ? Comment vous voyez la beauté quand le silence crie ? Dites-le en commentaire… ou je vais pleurer en soie.

মায়ের চুপ্পি কি বলছে? মনে হয়তো সেই শাঙহাইয়ের লফটেই তার ‘কুন’-এর ‘সিল্ক’-টা চাঁদেরআলোয়ে।

কথা বলছিলনা—বডির ‘সিলভার’-টা ‘ক্যামেরা’-এওয়াইছিল!

‘ফটোগ্রাফি’—অথচ ‘সত্য’?!

আমি ‘বিজ্ঞপণ’-এর ‘খোল’-এ…

‘ভজ’, ‘শিষ্ট’, ‘ভব’, ‘শ’…

ওহ!

তোমাদেরও?

কমেন্টারগুলোয়াইছিল!

Тиша кричить

Моя бабуся з Шанхая танцювала в сірій галереї з шовком — не для моделів, а для душі! Якщо фото — це молитва костями…

Між світами

Папа-архітектор із ЛА будував чисті лінії — мама наповнювала їх диханням… але камера навіть не могла це зловити.

Вага світла

В SVA мені сказали: «Фотографія — це істина». Але істина? Нема! Це пам’ять в обрисах стег мого стегу.

Привиди, що танцюють

Зимо в Монголії я йшов сам… падав на траву під мiсячним світлом — жинки носили свою історію як тканину… без посмiху.

Залиш простор для еха

Не роблю мистець для задоволення. Я роблю це так… щоб хтось запам’ятав те, що втратив. Ви читаєте це? Тож бо знаєте? Коментарний район — у вас уже починається? (PS: Купила байку за 300 грн? Дайте сонце!)