Тиша, що кричить: Пам’ять між культурами

Je suis la fille qui danse sans sourire… et son qun glisse comme de l’eau sur une pierre lunaire à Shanghai… mais on est à Paris ! J’ai vu sa silhouette dans l’ombre : elle ne parle pas, elle prie avec ses ossements. La photo ? Non merci. La vérité ? Elle n’est pas prise — elle est rappelée. Vous aussi vous avez perdu quelque chose en silencieux ? Comment vous voyez la beauté quand le silence crie ? Dites-le en commentaire… ou je vais pleurer en soie.

মায়ের চুপ্পি কি বলছে? মনে হয়তো সেই শাঙহাইয়ের লফটেই তার ‘কুন’-এর ‘সিল্ক’-টা চাঁদেরআলোয়ে।

কথা বলছিলনা—বডির ‘সিলভার’-টা ‘ক্যামেরা’-এওয়াইছিল!

‘ফটোগ্রাফি’—অথচ ‘সত্য’?!

আমি ‘বিজ্ঞপণ’-এর ‘খোল’-এ…

‘ভজ’, ‘শিষ্ট’, ‘ভব’, ‘শ’…

ওহ!

তোমাদেরও?

কমেন্টারগুলোয়াইছিল!

Тиша кричить

Моя бабуся з Шанхая танцювала в сірій галереї з шовком — не для моделів, а для душі! Якщо фото — це молитва костями…

Між світами

Папа-архітектор із ЛА будував чисті лінії — мама наповнювала їх диханням… але камера навіть не могла це зловити.

Вага світла

В SVA мені сказали: «Фотографія — це істина». Але істина? Нема! Це пам’ять в обрисах стег мого стегу.

Привиди, що танцюють

Зимо в Монголії я йшов сам… падав на траву під мiсячним світлом — жинки носили свою історію як тканину… без посмiху.

Залиш простор для еха

Не роблю мистець для задоволення. Я роблю це так… щоб хтось запам’ятав те, що втратив. Ви читаєте це? Тож бо знаєте? Коментарний район — у вас уже починається? (PS: Купила байку за 300 грн? Дайте сонце!)